Сашко сидів на гойдалці і дивився, як електрики в яскраво-помаранчевих жилетах поралися біля ями. Щойно вони почали її копати, як Сашко відчув – це надовго.  

Чудовий суботній ранок червня міг стати початком якоїсь пригоди , а почався з халепи – В БУДИНКУ НЕ СТАЛО СВІТЛА. Це трапилося в найнедоречніший момент. Сашко якраз пішов в туалет, щоб зробити вранішнє «самі знаєте що» і почистити зуби. І раптом, коли старанно видавлював пасту на щітку – бац! ... Стало темно. 

Не так, як ввечері, коли сутеніє повільно і непомітно. А саме бац – і повна чорнота. Сашко аж тюбик з пастою впустив (певно, і досі відлежується на підлозі у ванній). Стукнувся коліном об пральну машину, але так-сяк намацав двері і вийшов. У світлому коридорі навіть дихати стало легше. Але постало питання: що тепер робити?

Приставка не працює, телек теж. Сашко вирішив піти у двір, хоч на душі було якось неспокійно. 

Гойдалка набридла Сашку досить швидко. Він зібрався випнутися на турнік, як з під’їзду вийшов його ліпший друг – Богдан. Бодя, як його називали батьки, був трішки нижчим за Сашка та носив на носі цілу жменю рудого ластовиння. Він підійшов до Сашка та присів поруч. 

– У тебе теж світла немає? – запитав Сашко.

– Угу, — сумно відповів Богдан. – Телефон сів, комп не працює…

– Кінець світу якийсь, – зітхнув Сашко.

– Кінець світла! – обурливо додав Богдан, і вони обидва засміялися.

Стало трохи веселіше. А там, де весело, завжди народжуються гарні ідеї. 

– Цікаво, коли ввімкнуть? – розмірковував вголос Богдан. – Мабуть це залежить від глибини ями, яку викопали.

– То, може, перевіримо? – і Сашко вмить підхопився, бо відчув дух пригод. 

Хай там що, а глибокі ями не кожного дня побачиш, хоч і за таких обставин. 

Вони обережно підійшли до ремонтників і занурили погляди в яму. Вона була не просто величезна, а й глибоченна. Десь там ховалась електроенергія – вони точно знали. Тільки як її дістати?

Ми її і за тиждень не закопаємо! – кинув якийсь дядька з глибини землі. 

– Тиждень? – Хлопці перезирнулися, – то тепер тиждень не буде світла?

Засмучені, вони попленталися назад до дитячого майданчика. 

–  Тиждень… Це довго, як гадаєш? – першим спитав Богдан. 

– Тато колись сказав: «Підемо в кіно через тиждень», – відповів Сашко. – Досі чекаю. 

Грати зовсім перехотілося. Вони сиділи, звісивши ноги з паркану, і дивились на свій знеструмлений будинок так, ніби і справді опинилися перед лицем кінця світу.

Першим тишу порушив Богдан:

  –   Що ж це буде? У мене планшет розрядився. Це я тиждень грати не буду?

  –   Зате твоя мама буде рада.

  –   Мама рада не буде. Вона вже не рада. Каже, що холодильник нагріється і вся їжа зіпсується.

  –   То треба все з’їсти, щоб не зіпсувалося! – пожартував Сашко.

  –   Так я вже наївся, – пожалівся Богдан.

  –   Ой! – раптом схаменувся Сашко.

  –   Що? – злякався Богдан.

  –   У мене ж вдома чотири порції морозива! Розтане!

  – Так біжімо швидше!

Хлопці кинулися до під’їзду. Богдан вже подумки смакував той десерт, яким би він не був – шоколадним, білим чи фруктовим. 

– Бодь, ти куди? – смикнув мрійника Сашко, – сходи там!

– А ліфт? – не второпав Богдан.

– Еее, видно, що живеш на другому поверсі. Не знаєш, що ліфт теж працює від ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ! 

– Ааа, – протягнув Богдан і неохоче почав підніматись сходами. 

Дорогою на 7-й поверх хлопці перераховували, яких ще капостей їм принесе відсутність ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ. Вони згадали все – і вимкнені смартфони, і страшні вечори у темряві, і кота, що буде навпомацки шукати свій лоток і, зрештою, обов’язково промахнеться і зробить свої діла в Сашків кросівок. 

Та після перепочинку і прохолодного морозива їхній настрій поліпшився. Збігаючи сходами вниз, вони відчули легкість та рішучість.  

  –  Треба щось придумати, – сказав Сашко.

  –  Ага, а що? – запитав Богдан.

  –  Як ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЮ добути.

  –  А як її здобудеш? За водою можна було б в магазин збігати, а електроенергію в пляшці не понесеш.

  –  Ми побудуємо електростанцію! – раптом осяяло Сашка.

  –  Яку ще електростанцію? – здивувався Богдан.

  –  Ядерну! Вона найбільше електроенергії виробляє. Ми цією енергією весь район висвітлимо.

  –  Ні! Тільки не ядерну! Вона як бабахне!

  –  Як це, «бабахне»? – засміявся Сашко.

  –  Так, що всі вікна повилітають, і волосся повипадає!

  –  Чого? – посмішка зникла з обличчя Сашка, а рука мимоволі торкнулася волосся.

  –  Тому що радіація!

  –  Звідки ти знаєш?

  –  Бабуся розповідала…

– Ех, Богданчику... Дивний ти! Знаєш про радіацію, а не знаєш про ліфт.

Хлопці задумалися. Перша ідея порятунку від кінця «світла» відпала дуже швидко. Та не встигли вони засумувати, як побачили маленьку дівчинку з мамою. В руках дитини був іграшковий вітрячок з різнокольоровими блискучими вітрилами.

– Придумав! – вигукнув Сашко. – Біжи за мною! 

– Куди? – не второпав Богдан. 

– Сам побачиш! 

Сашко помчав за вітрячком, намагаючись детальніше його роздивитись. Коли Богдан наздогнав його, вони були вже за будинком, на місцевому стадіоні.

Богдан відхекався від несподівано пробіжки:

– Хех, сподіваюсь, енергію ми будемо виробляти не від бігу?

– Від вітру! Побудуємо вітряну електростанцію! – і Сашко вказав Богдану на іграшку в руках дитини. 

– Як оцей пропелер?

– Так, вона має крутитися від вітру і створювати енергію, але…. – Сашко запнувся. 

Хлопці дивились на вітряк, але той не ворушився. Не ворушилось і листя на деревах, і поодинокі хмаринки. Лиш сонце нестерпно припікало.

– Вітру немає. Нічого не вийде, – зітхнув Богдан.

Та Сашко вже мав нову ідею:

– Тоді сонячну! Так! Є такі штуки, ну, як блискучі квадратики. Їх на дах ставлять. Сонце світить – і в будинку з’являється електроенергія!

– Точно, сонця зараз повно! У мене вже маківка така гаряча, що я зараз сам електрику почну виробляти. – підтримав Богдан, але за мить знову похнюпився. – А вночі що будемо робити?

– Вночі? Спати будемо. 

– Я купаюся пізно... Іноді бутерброд з холодильника дістаю ввечері… А може, і книжку почитати захочу! 

– Слухай, читачу, з ліхтариком читати будеш! Сонячної енергії вистачить, щоб вдень зарядити купу батарейок – і читай хоч всю ніч!  

Сашко вже точно знав, що ідея з сонячною електростанцією спрацює. Він вирушив до таткового гаража, бо бачив там батарейки. 

– Точно, ти це класно придумав, – нарешті заспокоївся Богдан. – А якщо купити великі батарейки, то й холодильник можна на них прилаштувати.

Настрій в обох значно покращився. Хлопці почали уявляти себе сонячними інженерами, які рятують людей від кінця світу. Думали, як будуть прикручувати сонячні панелі до даху, як витратять кишенькові гроші на цілий пакет батарейок. Та незчулися, як опинилися у своєму дворі. Замість ями вже був насип землі, а електрик в яскравому жилеті радісно повідомив:

– Готово, хлопчики. Є напруга.

Ремонтна машина вже зникла за рогом, а друзі все ще стояли перед колишньою ямою. 

– Ось тобі і батарейки… – зітхнув Сашко.

– І сонячна станція, – сумно додав Богданчик.

Хлопці сиділи на гойдалках і дивилися, як загорається світло у перших вікнах, вмикаються ліхтарі, виходять на прогулянку сусідські собаки. 

– Хоч морозива поїли, – втішив Сашка його друг.

– Знаєш, Богданчику, а ми все-таки поставимо сонячні панелі на дах, – посміхнувся у сутінках Сашко і додав: – Щоб кінець світу ніколи більше не наступив.

– Гаразд, – кивнув Богдан.

І раптом на душі у хлопців стало так світло, ніби увімкнулися тисячі лампочок. Бо якщо є друг, то світло ніколи не закінчується. 

– А батарейки почнемо збирати вже завтра, – додав Сашко. – Стануть у нагоді.

 

_{Літературна редакторка: Тетяна Мельникова
Ілюстраторка: Яна Виногродська}